Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Блакитний карбункул», Артур Конан Дойл

— Я, бачте, купив дві дюжини гусей у Ковент-Ґардені.

— Невже? Я знаю декого з тамтешніх крамарів. У кого ж саме?

— Його звуть Брекінрідж.

— Ні, цього я не знаю. Тож за ваше здоров’я, господарю, й за добробут вашого дому. На добраніч!

— А тепер — до містера Брекінріджа, — сказав Холмс, застібаючи пальто, коли ми вийшли надвір, на мороз. — Пам’ятайте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюжка лише така мирна річ, як гусак, але на другому — людина, якій загрожує не менш ніж сім років тюрми, якщо ми не доведемо її невинність. Утім, можливо, що наші розшуки покажуть, що винна саме вона, але будь-що ми тримаємо в своїх руках нитку, яка вислизнула з рук поліції й випадково потрапила до наших. Тож дійдемо до кінця цієї нитки, хоч би й сумного. Тепер — напрям на південь, і кроком руш!

Ми перетнули Голборн, пішли вздовж Ендел-стрит і, поблукавши якимись закутнями, опинилися на Ковент-Ґарденському ринку. На одній з найбільших крамниць висів напис: «Брекінрідж». Її власник, чоловік із кобилячою щелепою та пещеними бакенбардами, допомагав хлопцеві зачиняти вікна.

— Добрий вечір! Оце так мороз! — мовив Холмс.

Крамар кивнув головою і запитливо глянув на мого друга.

— Гусей, як я бачу, розпродано, — вів далі Холмс, показавши на порожній мармуровий прилавок.

— Завтра вранці можете купити хоч п’ять сотень.

— Завтра вони мені ні до чого.

— Добре, кілька ще залишилося в отій крамниці, де горить газовий ріжок.

— Але мені порадили саме вас.

— Хто порадив?

— Господар «Альфи».

— Так, я йому послав дві дюжини.

— Чудові були гуси! Де ви їх дістали?

На мій подив, це запитання розсердило крамаря.

— Послухайте-но, — мовив він, задерши голову і вперши руки в боки, — на що це ви натякаєте? Кажіть навпростець!

— Я й кажу навпростець. Я хотів би знати, хто продає вам гусей, яких ви постачаєте «Альфі».

— От не скажу, й квит.

— Не скажете, то й не треба. Чого ви гарячкуєте через такі дурниці?

— Гарячкую? Ви б іще не так гарячкували, якби вам докучали, як оце мені! Я плачу добрі гроші за добрий крам, та й по всьому. Так ні-бо: «Де гуси?», «В кого ви купили гусей?», «Кому ви продали гусей?» Світ клином зійшовся на тих гусях, чи що, — такий галас через них зчинили!

— Мене не обходять ті, хто докучає вам із цими запитаннями, — мовив Холмс. — Не хочете казати, то й не треба. Але я розуміюся на птиці й навіть побивсь об заклад на п’ять фунтів, що гусак, якого я їв, годований у селі.

— От і пропали ваші п’ять фунтів: гусак міський! — вигукнув крамар.

— Не може бути! Нізащо не повірив би.

— Чи не гадаєте ви, що знаєтесь на птиці краще за мене, коли я торгую нею трохи не з пелюшок? Кажу вам, що вся птиця, продана в «Альфу», відгодована у місті.

— Ви ніколи не мене в цьому переконаєте.

— Тоді хочете побитися об заклад?

— Це означало б просто забрати у вас гроші, бо я впевнений, що маю слушність. Але в мене тут є з собою соверен, і я готовий закласти його, щоб провчити вас за впертість.

Крамар зловтішно посміхнувся.

— Принеси-но мені книги, Білле, — сказав він.

Хлопець приніс дві книги: одну малу, тоненьку, а іншу велику, засмальцьовану, й поклав обидві на прилавок під лампою.

— Ну, містере впертюху, — мовив крамар, — я думав, що продав сьогодні всіх гусей, однак наостанку до моєї крамниці заблукав ще один гусачок. Бачите оцю книгу?

— Ну то й що?

— Це реєстр усіх тих, у кого я купую. Бачите? Отут, на цій сторінці, — мої сільські постачальники, а цифри після їхніх імен — сторінки у великій книзі, де я веду їхні рахунки. А тепер — бачите оцю сторінку, списану червоним чорнилом? Це мої міські постачальники. Подивіться на третє прізвище й прочитайте його вголос.

— «Місіс Окшот, Брикстон-Роуд, 117 — сторінка 249», — прочитав Холмс.

— Добре. А тепер розгорніть велику книгу.

Холмс відшукав зазначену сторінку.

— Ось воно. «Місіс Окшот, Брикстон-Роуд, 117 — постачальник яєць та дичини».

— Так, а про що говорить останній запис?

— «22 грудня. Двадцять чотири гуски по сім шилінґів шість пенсів».

— Так, добре. А ще нижче?

— «Продано містеру Віндіґейту, «Альфа», по дванадцять шилінгів».

— То що ви тепер скажете?

Шерлок Холмс, здавалося, засмутився вкрай. Вийнявши соверен з кишені, він кинув його на прилавок, повернувсь і похмуро вийшов. Але, пройшовши кілька ярдів, він зупинився під ліхтарем і засміявся своїм веселим, тихим, лише йому притаманним сміхом.

— Коли я бачу чоловіка з такими бакенбардами й такою червоною хустиною в кишені, я зможу витягти з нього все, що завгодно, запропонувавши побитися об заклад, — мовив він. — Я певен, що й за сотню фунтів я не одержав би таких докладних відомостей, які дістав, заклавши одного соверена. Гаразд, Ватсоне, я гадаю, що наші пошуки вже закінчуються, і єдине, що нам слід вирішити, — підемо ми до цієї місіс Окшот одразу ж чи зачекаємо до ранку. Зі слів того чолов’яги мені зрозуміло, що нашою справою цікавиться ще хтось, крім мене…

Його зауваження несподівано перервав галас, що долинув із крамниці, яку ми тільки-но залишили. Озирнувшись, ми побачили маленького, схожого на пацюка чоловічка, що стояв у колі жовтого світла ліхтаря, який хитався вгорі. Брекінрідж, крамар, стояв на дверях і вимахував перед ним кулаками.

— Досить уже з мене вас і ваших гусей! — горлав він. — Ідіть-но ви всі до дідька в пекло! Якщо ви ще хоч раз полізете до мене зі своїми дурними розмовами про гусей, я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Окшот — їй я відповім, але ви тут до чого? Хіба я у вас купував гусей?

— Ні, але один гусак усе-таки був мій, — заскиглив чоловічок.

— То й питайте про нього в місіс Окшот!

— Вона сказала мені спитати у вас.

— Можете питати хоч у прусського короля! Годі вже! Ану забирайтеся звідціля!

Він розлючено кинувся вперед, і чоловічок швидко зник у темряві.

— Ага! Це може врятувати нас од візиту на Брикстон-Роуд, — прошепотів Холмс. — Ходімо подивимося, чи не стане нам у пригоді цей чолов’яга.

Пробираючись поміж роззяв, що тинялися довкола освітлених крамничок, мій друг хутко наздогнав чоловічка й торкнув його за плече. Той швидко обернувсь, і в світлі газового ліхтаря я побачив, як зблідло його обличчя.

— Хто ви такий? Чого вам від мене треба? — прожебонів він.

— Пробачте, — лагідно мовив Холмс, — але я випадково почув ваше запитання до цього крамаря. Я гадаю, що можу вам стати в пригоді.

— Ви? Хто ви такий? Звідки ви знаєте, що мені потрібно?

— Моє ім’я Шерлок Холмс. Знати те, чого не знають інші, — мій фах.

— Але про те, що мені треба, ви не можете знати нічого!

— Вибачайте, я знаю про це все. Ви намагаєтеся з’ясувати, куди потрапили гуси, що їх місіс Окшот із Брикстон-Роуд продала Брекінріджу — власникові крамниці, який у свою чергу продав їх містеру Віндіґейту, а той передав до свого «Гусячого клубу», членом якого є містер Генрі Бейкер.

— О, сер, ви якраз та людина, що мені потрібна! — вигукнув чоловічок, простягаючи руки з тремтячими пальцями. — Я навіть не можу сказати, як мене це все цікавить!

Шерлок Холмс зупинив візника, що саме проїжджав повз нас.

— Якщо так, то нам краще було б поговорити в затишній кімнаті, а не на цьому ринковому майдані під вітром, — мовив він. — Але перш ніж ми рушимо далі, скажіть мені, будь ласка, кому я маю приємність допомогти?

Чоловічок на мить завагався.

— Мене звуть Джон Робінсон, — відповів він, одвівши очі вбік.

— Ні, ні, назвіть ваше справжнє ім’я, — лагідно мовив Холмс. — Мені завжди зручніше мати справу з людиною, що не ховається за вигаданим ім’ям.

Бліді щоки незнайомця спалахнули.

— Якщо так, — сказав він, — то моє справжнє ім’я — Джеймс Райдер.

— Саме так я й думав. Ви — старший служник у готелі «Космополітен». Прошу вас, сідайте, і я невдовзі розповім вам усе, про що ви хотіли б дізнатися.

Чоловічок стояв непорушно, дивлячись то на одного, то на іншого з нас напівзляканим-напівбадьорим поглядом; він не знав, що чекає на нього — перемога чи смерть. Нарешті він сів у кеб, і за півгодини ми були вже у вітальні на Бейкер-стрит. Дорогою ніхто не промовив ані слова, але наш новий супутник так важко дихав, так міцно стискав і розтуляв долоні, що це виразно свідчило про його нервове збудження.

— Ось ми й удома! — весело сказав Холмс, коли ми увійшли до кімнати. — Вогонь у каміні — що може бути краще для такої погоди! Ви, здається, змерзли, містере Райдере. Прошу, сідайте в це плетене крісло. Я тільки взую пантофлі, й ми одразу візьмемося до вашої справи. Ну, от і все! То ви хочете знати, що сталося з тими гусьми?

— Так, сер.

— Тобто, достеменніше, з тим гусаком. Здається, вас цікавить лише один, отой білий із чорною смугою на хвості.

Райдер затремтів від хвилювання.

— О, сер! — вигукнув він. — І ви можете сказати мені, де він?

— Він був тут.

— Тут?

— Так, і то був незвичайний гусак. Я анітрохи не дивуюся, що ви зацікавилися саме ним. По смерті він зніс яєчко — гарненьке, блискуче блакитне яєчко. Воно тут, у моїй колекції.

Наш відвідувач, хитаючись, підвівся й правою рукою вхопився за камінну полицю. Холмс відімкнув свій сейф і дістав звідти блакитний карбункул, що світився, наче зірка, холодним, яскравим, мінливим блиском. Райдер стояв зі скривленим обличчям, не наважуючись ні заявити свої права на камінь, ні відмовитись від нього.

— Ви програли, Райдере, — спокійно мовив Холмс. — Тримайтеся міцніше на ногах, бо впадете у вогонь! Посадіть-но його на стілець, Ватсоне. Він ще не вміє красти як слід. Дайте-но йому ковток бренді. Отак! Тепер він хоч трохи нагадує людину. Ну й гидкий же тип!

Райдер захитався й мало не впав, але від бренді щоки його порожевіли, й він сів, перелякано втупивши очі у свого обвинувача.

— Я знаю про це майже все, у моїх руках усі докази, й додати до цього ви зможете небагато. І все-таки розказуйте, що знаєте, щоб скласти повну картину. Звідки ви довідалися, Райдере, про цей блакитний камінь графині Моркарської?

— Мені розповіла про нього Кетрін К’юзек, — відповів той, затинаючись.

— Так, покоївка вельможної леді. Тож спокуса легко заволодіти таким багатством переборола вас, як це часто траплялося й з кращими, ніж ви, людьми, але ви не дуже ретельно обирали засоби для цього. Здається, Райдере, з вас вийшов би справжній негідник! Ви знали, що цей слюсар Горнер був уже засуджений за пограбування й що підозра упаде насамперед на нього. То що ж ви тоді зробили? Ви розхитали прут від решітки в кімнаті своєї господині, — ви з вашою спільницею К’юзек, — і зробили так, щоб саме Горнера послали полагодити її. Коли він пішов, ви взяли камінь зі скриньки, зняли тривогу, й бідолаху заарештували. Після того…

Райдер несподівано сповз на килим і обома руками вхопився за коліно мого друга.

— Заради Бога, змилуйтеся! — заволав він. — Подумайте про мого батька, про мою матір! Це доконає їх! Я ніколи не крав, ніколи! Й ніколи більше не робитиму цього, присягаюся! Ладен заприсягтися вам на Біблії! Тільки не доводьте цю справу до суду! Заради Христа, не доводьте!

— Сядьте! — суворо наказав Холмс. — Добре вам тепер хлипати й повзати навколішки. А про що ви думали тоді, коли бідолашний Горнер потрапив на лаву підсудних за злочин, про який сном-духом не знав?

— Я втечу, містере Холмсе! Я залишу Англію, сер! Тоді звинувачення проти нього відпаде…

— Ну, про це ми ще поговоримо! А тепер послухаємо, що ж насправді сталося після крадіжки. Яким чином камінь потрапив у воло гусака і як цей гусак опинився на ринку? Кажіть нам правду, бо для вас правда — єдина надія на порятунок.

Райдер облизав пересохлі губи.

— Я розповім усю правду, сер, — мовив він. — Коли Горнера заарештували, я вирішив, що найкраще буде забрати камінь із собою, якщо раптом поліція надумає обшукати мене і мою кімнату. В готелі не було безпечного місця для каменя; я вийшов, начебто в службових справах, і подався до своєї сестри. Вона заміжжю за джентльменом на ім’я Окшот і мешкає на Брикстон-Роуд, де відгодовує птицю для ринку. По дорозі кожен перехожий здавався мені полісменом або детективом, і, хоч був холодний вечір, рясний піт заливав мені обличчя, поки я дістався Брикстон-Роуд. Сестра спитала, що сталось і чому я такий блідий; я відповів, що мене схвилювало викрадення коштовностей у нашому готелі. Потім я вийшов надвір, закурив люльку й став міркувати, що вчинити далі.

У мене є приятель, на ім’я Модзлі, що давно вже помалу грішив і недавно вийшов з Пентонвільської тюрми. Якось ми стрілися з ним, поговорили і він розповів мені, як злодії збувають крадене. Я знав, що він мене не зрадить, бо й сам дещо відав про його гріхи, через те й вирішив піти просто до нього в Кілберн і довірити свою таємницю. Він навчив би мене, як перетворити цей камінь на гроші. Але як безпечно дістатися до нього? Я згадав ті страхи, які пережив дорогою з готелю. Мене щомиті могли схопити, обшукати і знайти камінь у кишені мого жилета. Я стояв, притулившися до стіни, й поглядав на гусей, які перевальцем походжали біля моїх ніг, і раптом мені сяйнула думка про те, як обдурити найкращого в світі детектива.

Кілька тижнів тому сестра обіцяла мені, що до Різдва я дістану від неї в подарунок гусака, і я знав, що слова свого вона дотримає. Тому вирішив забрати свого гусака одразу ж і в ньому пронести камінь до Кілберна. У дворі був якийсь сарай, і я загнав до нього одного з гусаків — дуже гарного, великого, білого, зі смугастим хвостом. Я впіймав його, відкрив йому дзьоб і засунув камінь у горлянку так глибоко, як тільки сягали мої пальці. Гусак ковтнув, і я відчув, як камінь пройшов у воло. Але птиця пручалася й била крильми, і сестра вийшла подивитися, в чому річ. Я обернувся, щоб відповісти їй, і тут клятий гусак вирвався у мене з рук і загубився серед інших.

«Що ти робив з гусаком, Джіме?» — спитала сестра.

«Та ось, — мовив я, — ти обіцяла, що подаруєш мені гусака до Різдва, от я й вибирав, який серед них найжирніший».

«О, — сказала вона, — ми вже вибрали для тебе гусака, так і називаємо його — Джімів гусак. Он він, великий, білий. Усього їх двадцять шість, один для тебе, один для нас, а решта на продаж».

«Дякую, Меґі, — відповів я, — але якщо тобі все одно, то я хотів би взяти того, якого щойно тримав у руках».

«Але твій важчий від нього десь на три фунти, — мовила вона, — й до того ж ми навмисне відгодовували його для тебе».

«Дарма. Я хочу саме цього й заберу його одразу з собою», — сказав я.

«Як хочеш, — мовила вона, трохи образившись. — То якого ти хотів би взяти?»

«Отого білого, зі смугастим хвостом, що якраз посеред табуна».

«То й добре. Ріж його і забирай».

Я так і зробив, містере Холмсе, й поніс птицю до Кілберна. Я розповів про все своєму приятелеві, бо він такий чоловік, із яким можна поговорити про що завгодно. Він реготав, аж заходивсь, а тоді ми взяли ніж і розрізали гусака. Серце моє тьохнуло, коли я побачив, що ніякого каменя немає, й зрозумів, що сталася жахлива помилка. Я кинув гусака, побіг до сестри і влетів на її двір. Але від гусей там не було й сліду.

«Де гуси, Меґі?» — закричав я.

«Віддала крамареві, Джіме».

«Якому крамареві?»

«Брекінріджу з Ковент-Ґардена».

«А чи був серед них іще один гусак зі смугастим хвостом, — спитав я, — такий самий, як і той, що його я зарізав?»

«Так, Джіме: було два гусаки зі смугастими хвостами, і я ніколи не могла їх розрізнити».

Тут я, звичайно, все зрозумів і притьмом кинувся до того Брекінріджа, але він уже продав гусей і нізащо не хотів казати, кому саме. Ви чули, як він розмовляв зі мною. Отак він відповідав мені щоразу. Сестра гадає, що я збожеволів. Іноді мені також здається, що зі мною не все гаразд. І тепер… тепер я нікчемний злодій, хоч навіть і не доторкнувся до того багатства, заради якого занапастив себе. Боже, допоможи мені! Допоможи, Боже!

Він затулив обличчя руками й затремтів у риданні.

Запала довга мовчанка, яку порушували лише його тяжкі зітхання та розмірене постукування пальців Шерлока Холмса по столу. Раптом мій друг підвівся й розчинив навстіж двері.

— Забирайтесь геть! — крикнув він.

— Як?! Хай благословить вас небо, сер!

— Ані слова більше. Геть звідси!

Слова й справді були вже зайві. На сходах загупали швидкі кроки, потім грюкнули вхідні двері і з вулиці долинув тупіт Райдерових черевиків.

— Врешті-решт, Ватсоне, — мовив Холмс, простягаючи руку по глиняну люльку, — я працюю не задля того, щоб виправляти помилки поліції. Якби на Горнера чекала небезпека, то інша річ; але цей тип не стане свідчити проти нього, й звинувачення відпаде. Можливо, я переховую шахрая, але таким чином рятую його душу. Цей молодик більше такого не вчинить, він занадто переляканий. Засадіть-но його у в’язницю, й це перетворить усе його життя на неволю пташки в клітці. До того ж нині свято — час відпущення гріхів. Випадок звів нас із досить дивовижною й дотепною загадкою, і розв’язання її — то вже нагорода для мене. Якщо ви зробите ласку подзвонити, докторе, то ми розпочнемо новий «дослід», у якому також бере участь птиця: не забувайте, що до вечері в нас куріпка.