Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Блакитний карбункул», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

На третій день Різдва я зайшов до свого друга Шерлока Холмса привітати його зі святом. Він лежав на канапі в пурпуровому халаті; праворуч від нього була поличка для люльок, а ліворуч, під рукою, — купа пожмаканих газет, які він, напевно, щойно переглядав. Біля канапи стояв стілець, на спинці якого висів заяложений, зношений фетровий капелюх, протертий у кількох місцях. Лупа й пінцет, що лежали тут-таки на стільці, свідчили про те, що Холмс якраз ретельно оглядав цей капелюх.

— Ви зайняті, — мовив я. — Я вам не заваджу?

— Ні, анітрохи. Я радий, що маю друга, з яким можу поділитися результатами своїх розшуків. Сама справа досить буденна, але з цією річчю, — він показав пальцем у бік капелюха, — пов’язані деякі цікаві й навіть повчальні події.

Я вмостивсь у кріслі й став гріти руки біля каміна, де потріскувало полум’я. Був саме міцний мороз, і вікна вкрилися щільними крижаними візерунками.

— Сподіваюся, — зауважив я, — що ця річ, хоча й здається такою непримітною, стосується якоїсь жахливої історії; вона стане ключем для вас у розв’язанні цієї загадки, й злочинця завдяки їй спіткає належна кара…

— Та ні, це зовсім не злочин, — засміявся Шерлок Холмс, — а лише один з отих дрібненьких випадків, що завжди трапляються там, де чотири мільйони людей копошаться на просторі в кілька квадратних миль. У такому величезному людському вулику можливі будь-які несподіванки, тож і виникає безліч дрібних та карколомних пригод, що не мають у собі нічого злочинного. Ми вже мали справу з такими пригодами.

— Авжеж, — зауважив я, — з шістьох останніх випадків, які я заніс до своїх нотаток, три не містять у собі ніякого криміналу.

— Саме так. Ви маєте на увазі мою спробу відшукати папери Ірен Адлер, дивовижну історію з міс Мері Сазерленд та пригоду з чоловіком із розсіченою губою. Ця невеличка історійка, безперечно, виявиться такою ж невинною. Чи знаєте ви Пітерсона, посильного?

— Так.

— Цей трофей належить йому.

— То це його капелюх?

— Ні-ні, він знайшов його. Власник невідомий. Дуже прошу вас розглядати цю річ не як старий мотлох, а як серйозну вправу для мозку… Але спершу — про те, як вона потрапила сюди. З’явилася вона тут уранці на Різдво вкупі з добре вгодованим гусаком, якого зараз, безперечно, підсмажують на Пітерсоновій кухні. Сталося це так. Пітерсон, чоловік, як ви знаєте, доброчесний, повертався з бенкету додому вулицею Тотенгем-Корт-Роуд. У світлі ліхтаря він побачив перед собою якогось високого чоловіка, що йшов похитуючись і ніс на плечі білого гусака. На розі Ґудж-стрит до нього причепилися хулігани, й один збив з нього капелюха, а він, обороняючись, замахнувся ціпком і влучив ним у вітрину крамниці позад себе. Пітерсон кинувся вперед, щоб допомогти пішоходові, але той, перелякавшися, що розбив вітрину, й побачивши людину в уніформі, кинув гусака й зник у лабіринті вуличок, що відходять від Тотенгем-Корт-Роуд. Хулігани також порозбігались, і Пітерсон лишився сам на полі бою, діставши в нагороду цей потертий капелюх та чудового різдвяного гусака…

— Якого він, звичайно, повернув господареві?

— Отут і загадка, любий друже. На папірці, прив’язаному до лівої ніжки гусака, було, щоправда, надруковано: «Для місіс Генрі Бейкер», а на підкладці капелюха можна розібрати ініціали «Г.Б.», але в нашому місті мешкає кілька тисяч Бейкерів та кількасот Генрі Бейкерів, тож повернути загублене одному з них не так уже й легко.

— Що ж учинив Пітерсон?

— Він приніс і капелюх, і гусака до мене, знаючи, що мене цікавлять навіть найдрібніші загадки. Гусака ми продержали тут до сьогоднішнього ранку, доки не стало зрозуміло, що його слід негайно з’їсти, незважаючи на мороз. Пітерсон забрав його, й гусака спіткало те, що йому судилося, а в мене зостався капелюх невідомого джентльмена, що втратив свій різдвяний обід.

— Він не подавав оголошення до газет?

— Ні.

— То як ви зможете дізнатися, хто він є?

— Лише вдавшися до логічних роздумів.

— Над цим капелюхом?

— Саме так.

— Ви жартуєте! Що ви зможете побачити в цьому старому, потертому фетрі?

— Ось вам моя лупа. Ви знаєте мої методи. Що ви могли б сказати про характер людини, якій належить ця річ?

Я взяв до рук потертий капелюх і покрутив його перед очима. Це був звичайнісінький круглий чорний капелюх, жорсткий і дуже зношений. Зсередини він був підбитий вицвілим червоним шовком. Виробничої марки не було, але, як Холмс і зауважив, з одного боку підбою було виписано ініціали «Г.Б.». На крисах я помітив петельку для гумки, проте самої гумки не знайшов. Узагалі цей капелюх був потертий, брудний, укритий плямами: видно було, що їх пробували зафарбувати чорнилом.

— Я нічого тут не бачу, — мовив я, повертаючи його моєму другові.

— Навпаки, Ватсоне, ви бачите все, але не хочете поміркувати над тим, що побачили. Ви надто несміливі у своїх висновках.

— Тоді скажіть мені, будь ласка, які ж висновки можете зробити ви?

Він узяв капелюх до рук і озирнув його проникливим, властивим лише йому одному поглядом.

— Звичайно, не все в ньому цілком зрозуміло, — зауважив він, — але дещо можна припустити напевно, а дещо — зі значною мірою ймовірності. Те, що чоловік цей досить розумний, я бачу одразу. Крім того, три роки тому він мав добрі гроші, а нині потерпає від скрути. Він завжди був передбачливий, турбувався про майбутнє, але помалу доля забувала про нього, й він набув якоїсь поганої звички, — напевно, почав пити. Через те, здається, й дружина охолола до нього…

— Любий мій Холмсе!

— Але якоюсь мірою він усе-таки зберіг свою гідність, — провадив далі Холмс, не звертаючи уваги на мій вигук. — Це людина малорухлива, що нечасто виходить із дому, зовсім не займається спортом. Він середнього віку, сиве волосся змащує помадою, нещодавно підстригся. До того ж я впевнений, що в домі його немає газового освітлення.

— Ви, звичайно, жартуєте, Холмсе!

— Анітрохи. Невже навіть тепер, коли я поділився з вами всіма своїми спостереженнями, ви не бачите, як я про це дізнався?

— Можете мати мене за найбільшого дурня, але я мушу визнати, що ніяк не можу простежити за ходом ваших думок. Чому, наприклад, ви вирішили, що чоловік цей розумний?

Замість відповіді Холмс натяг капелюх собі на голову. Капелюх закрив йому лоба і вперся у перенісся.

— Бачите, який розмір, — мовив він. — В такому великому мозку щось-таки мусить бути.

— А лиха година в його житті?

— Цьому капелюхові три роки. Пласкі криси, загнуті догори, були тоді модні. Капелюх цей досить високої якості. Подивіться-но на цю шовкову стрічку, на чудовий підбій. Якщо три роки тому ця людина мала змогу придбати такий дорогий капелюх і відтоді не купувала жодного іншого, то нині справи її кепські…

— Гаразд, тут ви, звичайно, маєте рацію. А як щодо передбачливості й поганих звичок?

Шерлок Холмс засміявся.

— Ось вона — передбачливість, — мовив він, показуючи пальцем на петельку. — Гумок ніколи не продають разом із капелюхами. Якщо цей чоловік придбав гумку й звелів прикріпити її до капелюха, то це означає, що він хотів таким чином уберегти його від вітру. Але коли гумка порвалася, а нової він купувати не став, то зрозуміло, що він облишив дивитися за собою. З іншого боку, він намагався зафарбувати чорнилом плями на фетрі, тобто не втратив ще почуття власної гідності.

— Ваші думки, звичайно, слушні.

— Те, що він середнього віку, що волосся в нього сиве, що він нещодавно підстригся й що він вживає помаду, — все це стає помітним, коли уважно оглянути капелюх ізсередини. Крізь лупу можна побачити багато зістрижених перукарськими ножицями волосків, що поприставали до підбою й пахнуть помадою. Пил на капелюсі, придивіться-но, — не вуличний, сірий і сухий, а хатній — бурий і пухнастий, отож капелюх висів здебільшого вдома. А плями від вологи всередині свідчать про те, що господар швидко пітнішає, бо не звик багато рухатися.

— А його дружина? Ви сказали, що вона охолола до нього!

— Цей капелюх уже кілька тижнів ніхто не чистив. Якби я побачив, любий Ватсоне, що вашого капелюха не чистили принаймні тиждень і ваша дружина дозволяє вам у такому вигляді виходити з дому, в мене з’явилися б побоювання, що ви також утратили її прихильність.

— А може, він нежонатий?

— Ні, він саме задля того, щоб помиритися з дружиною, й ніс додому гусака. Згадайте-но про картку на ніжці птаха.

— Ви маєте відповідь на все. Але звідки ви дізналися, що в його помешканні немає газу?

— Одна або дві масні плями можуть бути випадковими. Але коли я бачу їх не менш ніж п’ять, то не маю жодного сумніву, що ця людина частенько мусить користуватися лойовою свічкою, — напевно, піднімається вночі сходами з капелюхом в одній руці й свічкою в другій. В усякому разі, газовий ріжок таких плям не залишає. Чи згодні ви з цим?

— Так, це все ви досить точно підмітили, — мовив я, сміючись, — але тут, як ви й самі кажете, немає ще ніякого злочину. Ніхто не зазнав жодного збитку, крім чоловіка, що загубив гусака, — тож ви даремно сушили собі голову.

Шерлок Холмс уже хотів щось відповісти, аж тут двері прочинились і до кімнати вбіг посильний Пітерсон, щоки якого аж палали від хвилювання.

— Гусак, містере Холмсе! Гусак! — задихано вигукнув він.

— Ну? Що з ним сталося? Може, ожив і вилетів крізь кухонне вікно? — Холмс обернувся, щоб краще розгледіти Пітерсонове обличчя.

— Погляньте сюди, сер! Погляньте, що моя дружина знайшла у нього в волі!

Він простяг руку, і на його долоні ми побачили яскравий блакитний камінь, розміром трохи менший від горошини. Камінь був такий прозорий, що мерехтів на темній долоні, наче електрична іскра.

Шерлок Холмс, свиснувши, присів на канапу.

— Присягаюся, Пітерсоне, — мовив він, — це справжній скарб! Сподіваюся, ви знаєте, що знайшли?

— Діамант, сер! Коштовний камінь! Він ріже скло, наче масло!

— Це більше ніж коштовний камінь — це той самий камінь, який…

— Невже блакитний карбункул[?] графині Моркарської?! — вигукнув я.

— Саме так. Я знаю цей камінь за описами його розміру та вигляду, які щодня бачу в оголошеннях у «Таймсі» впродовж останнього часу. Цей камінь унікальний, і про його ціну можна хіба що здогадуватись. Навіть нагорода в тисячу фунтів, яку обіцяють за нього, не становить і двадцятої частини його вартості.

— О Боже! Тисяча фунтів!

Посильний упав у крісло й здивовано вирячив на нас очі.

— Нагорода нагородою, але я маю підстави гадати, що з деяких міркувань графиня віддала б чи не половину свого багатства, аби лишень повернути собі цей камінь.

— Якщо не помиляюся, він зник у готелі «Космополітен», — зауважив я.

— Саме так, двадцять другого грудня, рівно п’ять днів тому. У викраденні каменя з графининої скриньки звинувачено слюсаря Джона Горнера. Докази проти нього такі переконливі, що справу передано до суду присяжних. Здається, десь тут було повідомлення про цю історію.

Він покопався в своїх газетах, проглядаючи дати, нарешті витяг одну з них, розрівняв її, склав навпіл і прочитав:

«Викрадення коштовностей у готелі «Космополітен»

Джон Горнер, двадцяти шести років, слюсар, звинувачений у тому, що двадцять другого дня цього місяця викрав зі скриньки графині Моркарської коштовний камінь, відомий як блакитний карбункул. Джеймс Райдер, старший служник готелю, засвідчив, що в день викрадення Джон Горнер лагодив камінну решітку в туалетній кімнаті графині Моркарської. Деякий час Райдер перебував там разом із Горнером, але потім його кудись покликали. Повернувшись, він побачив, що Горнер зник, бюро відчинено й маленький сап’яновий футляр, у якому, як виявилося згодом, графиня звичайно зберігала свій коштовний камінь, стоїть порожній на туалетному столику. Райдер одразу викликав поліцію, й Горнера заарештували того ж таки вечора, але каменя не знайшли ні в нього, ані в його помешканні. Кетрін К’юзек, покоївка графині, засвідчила, що вона, почувши відчайдушний крик Райдера про викрадення, вбігла до кімнати й теж побачила порожній футляр. Інспектор Бредстріт з дільниці «Б» повідомив, що Горнер під час арешту чинив запеклий опір і гаряче доводив свою непричетність. Оскільки стало відомо, що заарештований раніше відбував покарання за пограбування, суддя відмовився розглядати цю справу й передав її до суду присяжних. Горнер, який увесь час помітно хвилювався, знепритомнів, і його винесли з залу суду».

— Це все, про що повідомляє поліція, — замислено мовив Холмс, відкладаючи газету вбік. — Тепер наше завдання — визначити, яким чином камінь зі скриньки графині потрапив у воло гусака з Тотенгем-Корт-Роуд і таке інше. Бачте, Ватсоне, наші невеличкі логічні вправи виявилися не такими вже й дрібними та невинними. Ось вам камінь. Камінь знайшли у волі гусака, а гусак був у містера Генрі Бейкера, того джентльмена, чиїм капелюхом та іншими рисами я навіяв вам таку нудьгу. Тепер ми мусимо серйозно взятися до розшуків цього джентльмена й визначити, яку роль він відіграє у цій маленькій таємниці. Передусім спробуймо найпростіший спосіб: подамо оголошення до всіх вечірніх газет. Якщо не пощастить, то застосуємо інші методи.

— Що ви хочете написати в тому оголошенні?

— Дайте-но мені олівець і клаптик паперу. Отже: «На розі Ґудж-стрит знайдено гусака й чорний фетровий капелюх. Містер Генрі Бейкер може одержати їх сьогодні о 6.30 увечері на Бейкер-стрит, 221-б». Стисло й зрозуміло.

— Цілком. Але чи помітить він це оголошення?

— Так, він тепер переглядатиме всі газети: людина він небагата, тож гусак для нього — цілий скарб. Він так налякався, почувши брязкіт розбитої вітрини й побачивши Пітерсона, що кинувся тікати, забувши про все, але потім, звичайно, пошкодував, що з переляку загубив свого гусака. До того ж, у газеті ми згадуємо його ім’я, і кожен знайомий зверне його увагу на оголошення. А тепер, Пітерсоне, біжіть у бюро оголошень, і дайте це повідомлення до вечірніх газет.

— До яких, сер?

— До «Ґлоуб», «Стар», «Пел-Мел», «Сент-Джеймс», «Івнінґ Ньюс», «Стандард», «Ехо» — до всіх, які лиш пригадаєте.

— Гаразд, сер. А камінь?

— Ага! Камінь я залишу в себе. А по дорозі, Пітерсоне, купіть гусака й принесіть його до мене. Адже ми маємо віддати його цьому джентльмену замість того, якого зараз смакує ваша родина.

Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і став оглядати його проти світла.

— Гарна штучка! — мовив він. — Дивіться, як вона сяє й мерехтить. Звичайно ж, це — справжня причина і об’єкт злочинів, як і кожен коштовний камінь. Витончена диявольська пастка. У великих старих каменів кожна грань може розповісти про якийсь кривавий злочин. Цьому ж каменю немає ще й двадцяти років. Його знайшли на березі річки Амой, у Східному Китаї, й примітний він тим, що має всі властивості карбункула, крім однієї: він — блакитний, а не рубіново-червоний. Незважаючи на свій молодий вік, він уже має жахливу історію. Через цей кристалик вуглецю[?] вагою в сорок ґран[?] сталося два вбивства, одне самогубство, отруєння сірчаною кислотою й кілька пограбувань. Хто б міг подумати, що така гарненька іграшка веде людей до в’язниць і на шибеницю! Я замкну камінь у своєму сейфі й напишу графині лист, що він у нас.

— Як ви гадаєте, цей Горнер невинний?

— Не можу сказати.

— Гаразд. А інший, Генрі Бейкер, має до цієї справи якийсь стосунок?

— Я гадаю, що Генрі Бейкер, найімовірніше, тут не причетний; він навіть уявити собі не міг би, що цей гусак, навіть якби був весь із чистого золота, все одно коштував би дешевше. Все це, звичайно, одразу з’ясується, коли він відгукнеться на наше оголошення.

— А до того ви нічого не робитимете?

— Нічого.

— Якщо так, то я поїду до своїх пацієнтів, а ввечері повернуся сюди: я хочу побачити, чим скінчиться ця заплутана справа.

— Радий буду вас бачити. Я обідаю о сьомій. До обіду, здається, буде куріпка. До речі, чи не попросити місіс Хадсон оглянути воло тієї куріпки після останніх подій?

Я трохи затримався, й було вже пів на сьому, коли я знову потрапив на Бейкер-стрит. Наблизившись до Холмсового будинку, я побачив високого чоловіка у шотландській шапочці й застебнутому до підборіддя сурдуті. Він стояв у яскравому півколі світла, яке падало з віконця над дверима. Щойно я підійшов, двері відчинились, і ми разом увійшли до кімнати мого друга.

— Містер Генрі Бейкер, якщо не помиляюся? — мовив Холмс, підводячися з крісла й зустрічаючи відвідувача з тією легкістю й лагідністю, яку він так уміло вдавав. — Сідайте отут, біля вогню, містере Бейкере. Вечір сьогодні холодний, а літо ви, здається, переносите легше, ніж зиму… Ватсоне, ви прийшли саме вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?

— Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.

Бейкер був високий плечистий чоловік із масивною головою, з широким розумним обличчям та гострою рудуватою борідкою. Червоні плями на носі й щоках, а також легке тремтіння простягнутої руки підтверджували Холмсові здогади про його звички. Вицвілий чорний сурдут був застебнутий на всі ґудзики, комір — піднятий, а на худих зап’ястках, що виглядали з рукавів, не було й натяку на манжети. Говорив він глухо й уривчасто, ретельно добираючи слова, й справляв враження людини інтелігентної, але досить підтоптаної.

— Ми вже кілька днів зберігаємо ваші речі, — сказав Холмс, — і чекаємо, що ви дасте оголошення в газетах зі своєю адресою. Не розумію, чому ви й досі цього не зробили.

Наш відвідувач присоромлено всміхнувся.

— Нині в мене не так багато шилінґів, як колись, — мовив він. — Я й не сумнівався, що хулігани, які напали на мене, забрали з собою і гусака, й капелюх. Тому й не хотів марнувати гроші.

— Цілком природно. До речі, про гусака: нам довелося його з’їсти.

— З’їсти? — наш відвідувач схвильовано підхопився зі стільця.

— Він і так зіпсувався б. Але я гадаю, що он той гусак на буфеті, такої самої ваги й свіжий-свіжісінький, цілком замінить вам вашу втрату…

— О, звичайно, звичайно, — відповів містер Бейкер, полегшено зітхнувши.

— Щоправда, в нас збереглися ніжки, пір’я, воло та ще дещо від вашого гусака, тож, якщо хочете…

Бейкер щиро розреготався.

— Хіба що на пам’ять про мою пригоду, — відповів він, — хоча й не уявляю, навіщо мені можуть придатися рештки мого колишнього знайомого! Ні, сер, я гадаю, що краще обмежитися, з вашого дозволу, тим чудовим гусаком, якого я бачу на буфеті.

Шерлок Холмс промовисто поглянув на мене й ледь помітно знизав плечима.

— Тоді ось вам ваш капелюх і ваш гусак, — мовив він. — До речі, чи не могли б ви сказати мені, де ви дістали того гусака? Я дещо розуміюся на птиці, й мені рідко траплялися такі відгодовані гуси.

— Охоче, сер, — сказав Бейкер, що тим часом підвівся й сунув під пахву свого нового гусака. — Наше невеличке товариство відвідує корчму «Альфа» біля музею, — ми, бачте, проводимо в музеї цілісінькі дні. Цього року її власник, містер Віндіґейт, заснував «Гусячий клуб», кожен із членів якого сплачує щотижня кілька пенсів і одержує на Різдво гусака. Я вже виплатив усі належні пенси, а те, що було далі, вам відомо. Щиро вдячний вам, сер, бо ж не личить солідній людині мого віку ходити в шотландській шапочці.

Він уклонився нам обом з кумедною врочистістю й пішов.

— З Генрі Бейкером закінчено, — мовив Холмс, зачинивши за ним двері. — Цілком зрозуміло, що він про цю справу нічого не знає. Ви голодні, Ватсоне?

— Не дуже.

— Тоді пропоную перетворити обід на вечерю й негайно вирушити свіжими слідами цієї загадки.

— Я готовий.

Був морозний вечір, і нам довелося надягти пальта й закутати собі шиї шарфами. На безхмарному небі холодно сяяли зорі, й пара від дихання перехожих нагадувала димок від численних пістолетних пострілів. Наші кроки гучно й чітко відлунювали вулицями. Проминувши Вімпол-стрит і Гарлі-стрит, ми пройшли через Віґмор-стрит на Оксфорд-стрит і за чверть години були в Блумсбері, біля корчми «Альфа» — невеликої пивнички на розі однієї з вулиць, що вели до Голборна. Холмс відчинив двері корчми й замовив два кухлі пива рум’янощокому хазяїнові в білому фартусі.

— Пиво у вас, напевно, чудове, якщо воно не гірше за ваших гусей, — мовив він.

— Моїх гусей? — хазяїн удав здивування.

— Так. Півтори години тому я мав розмову з містером Генрі Бейкером, членом вашого «Гусячого клубу».

— А, так, так. Але бачте, сер, ці гуси не мої.

— Справді? Чиї ж вони?