Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Фэнтези
Показать все книги автора:
 

«Бажання», Анна Бжезіньска

Иллюстрация к книге

Граціано було шість років, коли мама розповіла йому про бажання. Вони сиділи на пеньку біля парильні обкладеної свіжим мохом, а в глибині холодної лісової темряви лунав розмірений стукіт батькової сокири. Тріффоне був стельмахом, найкращим по обидва боки гори, а може і в цілому Боско Неро, що тягнувся на південь аж до великого моря, звідки інколи прибували вози купців. Однак фургони, криті важким полотном, з’являлися не надто часто, бо мало що в Боско Неро могло зацікавити купців. Жменьки бідних поселень не вистачало навіть, щоб якомусь з великих панів з долини захотілося прислати збирачів податків. Люди животіли тут разом з кількома отарами овець і стадами свиней, жилавих як і їхні власники, а також безліччю перелесників, лісових баб, гномів, стриг і вовкулаків. Цієї шушвалі було в Боско Неро більше ніж достатньо.

Щоправда, Граціано ніколи не бачив жодного з дивних створінь, але опускалися осінні сутінки і тільки тепла материнська хустка з чесаної вовни відділяла хлопця від лісових баб і упирів. З темряви доносилося незрозуміле шелестіння, постукування і ухкання, а Граціано всім серцем бажав, щоб батько нарешті закінчив і повів їх вже майже невидимою стежкою вниз, в село. Він не смів просити вголос, бо розумів, що нарікання аж ніяк не змусять батька поквапитися. Тріфоне працював у ритмі успадкованому від батька, діда і незлічених предків, кожен з яких був найкращим стельмахом по обидва боки гори і пишався своїм фахом. Жоден не пропустив осінній ярмарок, на який сходилися люди з усіх п’яти сіл, отже Тріфоне також не вступиться з місця, допоки не матиме достатньо найкращої деревини, хоч би всі стриги Боско Неро намагалися відвабити його від цього заняття. Щоб скрасити очікування, мати почала розповідь. Вона була високою жінкою з суворим, зморщеним обличчям і горіховими очима, що часом споглядали на сина з незрозумілою пожадливістю. Того вечора її голос був м’яким та лагідним. Видавалося, що слова стелилися над самісінькою землею, вкритою шаром пожухлого листя, наче дим догораючого вогнища, ледь чутні і на диво безрадісні, хоча дракон загинув, а принцеса, з золотим наче вогонь волоссям, подарувала переможцю бажання.

— Це було давним-давно, — сказала мати, під хусткою її обличчя виглядало постарілим і змученим. — Ще до того, як пани збудували в долинах вежі з білого каменю і прорубали перший шлях поміж урочищами Боско Неро. Вже тоді було п’ять сіл по обидва боки гори, а саме серце гори приховувало ще щось. Дракона з золотими крилами і оком, що проникало в самісіньку душу людини, який ширяв у зимовому небі немов вогняна стріла і міг спопелити гранітну скелю наче жменю соломи. Золотого дракона настільки велетенського, що він міг петлею оперезати цілу гору, а коли ліз на вершину, до свого лігва, його пузо залишало в кризі борозни ширші від двох волів. Саме так було. Давним-давно.

Граціано було шість років і для нього все, навіть минулорічна стрижка овець, відбувалося давним-давно. Він вважав за краще не підганяти маму; вона була мовчазною і не надто товариською жінкою, тож боявся, що його слова безповоротно сполохають розповідь. Сидів нерухомо, думаючи про золотого дракона, і його думки були легкими і безшумними, наче кажани, що кружляли навколо парильні.

— Так тривало довго, дуже довго, — відізвалася врешті Аріанна. — Люди народжувалися і вмирали в тіні гори, і багато з них вмирало через дракона, золотого немов сонце і так само немилосердного. Вмирали з голоду, бо він пожирав отари овець, а ячмінні і гречані поля палали від його подиху. Вмирали на порозі своїх хат, коли він лютував над селом, або глибоко в нутрощах гори, намагаючись вбити чудовисько в його лігві. А ще вмирали з розпачу, бо гора належала драконові, і якщо дракон хоча б раз погляне людині в обличчя, в цілому білому світі немає місця, де можна сховатися від його ока. Він краще за самих людей знав таємниці їхніх сердець. І завжди перемагав, чи приходили поодинці, з мечем викутим далеко за морем, чи цілою громадою, озброєні загартованими вогнем кийками і палицями з кам’яними вістрями. Йому завжди вдавалося подолати їх — вогняним подихом, проклятим золотом або обіцянкою. І найбільшу небезпеку таїли в собі саме драконові обіцянки.

Аріанна знову замовкла, хоча її губи ворушилися, немов вона все ще пережовувала розповідь і слова, які ще не прозвучали. Очі в неї були сумні і далекі.

— Поки певного разу, високо на гірському лузі, пастух не почув пісню, прозору наче бурульки, що звисають з даху лютневого ранку, коли перший промінчик сонця будить іскри в кризі. Він ніколи не чув цієї пісні раніше, тож побіг гірською стежкою за нею. Щораз вище і вище, поки не зупинився перед входом до лігва дракона, де не було нічого, крім голої скелі,тому що подих дракона випалив навіть найдрібнішу траву. Саме там він побачив дівчину, — мати втупилася в темноту, а Граціано здалося, що сокира батька відізвалася швидшим, переляканим ритмом. — Майже дитину. Волосся в неї було золоте наче полум’я, босі ноги біліші за сніг, у волоссі — червона дика троянда. Вона стояла біля входу в грот дракона, прекрасна принцеса, красива настільки, що дракон запрагнув її для себе і викрав з кімнати, вікна якої виходили на море блакитне мов небо, далеко від Боско Неро і підземних печер. Пастух не знав, що вона дуже розумна — в її жилах текла магія потужніша від сили стриги і лісової баби — і піснею вабить когось, хто звільнить її.

Голос Аріанни притих і її слова — легкі та м’які, як крила метелика — наче пестили вуха Граціано. Він боявся глибоко дихнути, щоб мати не пробудилася з дивної дрімоти, і щоб не залишитися посередині розповіді назавжди, з золотоволосою чарівницею, що стоїть на краю темної печери дракона, перед очами.

— Повітря на вершині гори було отруйним, а земля тремтіла від подиху дракона, коли принцеса вклала в руку пастуха меча, знайденого в лігві дракона. Викрадений колись зі скарбниці замку, від якого після нападу дракона залишився тільки обгорілий каркас, меч мав держак у вигляді голови дракона, оправлений діамантом. Перш ніж вони зійшли в темну безодню гори, принцеса проколола собі палець шпилькою для волосся і краплина крові стекла на камінь, на віки вічні забарвивши його червоним кольором, а вона прошептала над ним три слова. Закляття, що мало вберегти їх від сили ока дракона. А потім вони вбили дракона глибоко під землею, де єдиним світлом був вогонь дракона і блиск її волосся. Вбили його мечем, що прагнув помсти не менше ніж вони, і вирізали чудовиську серце, щоб на горі не залишилось навіть маленької частки сили дракона. Поховали його в таємному місці, на краю лісу, на перехресті доріг. Разом з ним сховали теж меч, бо кров дракона не згасила його ненависті і недобре, коли така сила залишається в людських руках. Потім принцеса вкрилася плащем зітканим з пташиного пір’я і полетіла на південь, в замок, який омивали хвилі моря, блакитного мов небо. Однак перед цим, вона взяла руки пастуха в свої долоні, її пальці м’які наче пелюстки троянди, і промовила три таємних слова, і дмухнула їх йому в уста, щоб вони назавжди залишилися з ним і його дітьми, допоки по обидва боки гори житиме хтось його крові. Ці слова були обіцянкою. Обіцянкою виконати його бажання — за те, що він прислухався до пісні і зійшов в глиб гори, і звільнив її від дракона. Одне-єдине бажання за все життя, але виконане до йоти. Одне-єдине бажання, що співає в твоїй крові і яке залишиться при тобі аж до смерті…

— Так, жінко! — прямо над їхніми головами прогримів суворий голос Тріфоне і обоє підскочили від переляку. — Розкажи йому, як твій прадід вбив дракона і як звільнив від нього принцесу. Та не забудь сказати, як йому заплатили!

Сокира зненацька грюкнула і Граціано відкрив рота, щоб закричати. Йому здалося, що вістря цілило прямо в скроню матері. Однак сокира відхилилася, одним ударом відрубавши гілку найближчого дубка. Тріфоне обтесав її від менших галузок, скоріше зі злості ніж з потреби, а потім кинув на купу колод. Мати сиділа з низько похиленою головою, її пальці, тісно зчеплені на колінах, наче сплетене коріння.

— Ходімо, жінко, — сказав Тріфоне. — Малий стомився, та й тобі згодиться краща постіль, ніж жменя пожухлого листя.

Потім посадив Граціано собі на плече, на друге закинув сокиру. Його сорочка просякла потом, лісовою вологою і запахом дубової кори, отже все знову було як належить, звичне і зрозуміле. Перш ніж вони дійшли до села, Граціано заснув. Через два дні почалася пора стрижки овець, а коли вона закінчилася, батько взяв Граціано на чудовий, великий ярмарок. Цілу неділю хлопець сидів на возі, повному маточин, спиць і коліс, а селяни з п’яти сіл підходили і кожен нахвалював майстерність Тріфоне-стельмаха. Під вечір в них було стільки мідяків, що вистачило на красивий ланцюжок, коробку цвяхів і нову хустку для Аріанни. Та жоден з них і словом не згадав про дракона чи бажання.

Однак Граціано не забув цієї та інших історій. Наприклад, останню, про весняну чуму, що не зупинилася на краю Боско Неро, як це чинили раніше загарбники, грабіжники і збирачі податків. Ні, чума сміливо заглибилася в лісові хащі, прокралася на возі купця поміж важкими гілками смерек і під веселі звуки сопілки пастуха перетнула швидкі гірські потоки. Налетіла зненацька на п’ять сіл, що причаїлися по обидва боки гори, яка сто років тому, належала дракону з золотою лускою. І нічого не можна було вдіяти. І після цього все змінилося.

Кожної неділі мати вела Граціано в тінь церковної апсиди, до чотирьох невеличких горбочків, порослих травою і зіллям. Його сестри — Елісена, Оріетта, Кларабелла і Беренісе — померли одного вечора, під час тієї холодної весни, коли червона смерть лютувала по обидва боки гори. Стояли біля них деякий час, влітку слухаючи гудіння бджіл, а взимку — каркання ворон. І мовчки йшли геть, ледь схиляючи голови перед портиком святині, бо священик помер невдовзі після сестер Граціано і на його місце не прислали нікого, хто міг би розхитати церковний дзвін.

Тільки Граціано інколи задумувався, якими вони були, його сестри, яких він ніколи не знав, бо народився майже через рік після того, як їх поховали на старому, сільському цвинтарі. А коли підріс, питав себе, чи вони пускали човники з кори по струмку і ганяли стадо гусей по вкритих травою пагорбах. Цікаво, як могло бути, якби червона смерть не забрала їх в хороводі далеко за край Боско Неро. Однак пронизлива мелодія чуми вивела всіх дітей з села на схилі драконової гори. Всіх до одного. Наче щуролов з казки. Але того самого року, перш ніж впав перший сніг, народився Граціано.

Дитя чуми. Він знав, що так його називають позаочі. Пам’ятав, як минулої весни тітка Ісотта, що жила відразу за майстернею Тріфоне, накинулася на Аріанну біля криниці. Пам’ятав біле, як крейда, обличчя матері, цівку крові, що стікала повільно по її щоці, в яку влучив камінь. І крики тітки Ісотти, яка, перш ніж її відтягнули інші жінки, назвала його потворою і байстрюком демона. Він цим не дуже переймався. Надалі прокрадався в сад до тітки Ісотти, але вже не брав від неї дрібних гостинців — сушених яблук, ліщинових горіхів і перепічок, намащених лісовим медом. Вона теж перестала запрошувати його під вікна хати зі стінами обплетеними повійкою, плющем і дикою трояндою. Інколи виходила на сільську площу в поношених вдовиних сукнях, згорблена і дрібна, і бурмотала під носом сердиті, незрозумілі слова. Вона щораз більше видавалася божевільною і щораз більше схожою на Міртіллу, чаклунку, що жила самотньо на вершині гори, в печері, яка колись належала дракону.

Коли Граціано виповнилося десять років, він вирішив, що вже достатньо дорослий, щоб оглянути місце, де його прадід зустрів принцесу з яскравим, наче сонце, волоссям і бився з золотим драконом. Дракона він не знайшов. Зате Міртілла сиділа під засохлим стовбуром сосни, оперши ноги на хребті плямистої свині, яка, як говорили, насправді була лісовим демоном, ув’язненим знахаркою у вигляді тварини. Баба розгрібала палкою купку пожухлого листя, що тліло і сильно диміло, тож йому здалося, що вдасться непомітно втекти. Не встиг. Міртілла підняла голову;очі в неї були темні і наповнені димом.

— Біжи звідси, дитя чуми! — крикнула вона несподівано дзвінким голосом. — Йди геть, дитя дракона, тут ти не знайдеш свого бажання! І нічого іншого!

Він біг крутою стежкою вниз, онімілий від страху, кров глухо гуділа в голові, а за спиною лунав голосний сміх Міртілли і радісне кувікання свині. Хоча може йому це тільки здалося.

Опустилися сутінки, коли Граціано нарешті знайшов знайому стежку і глуха ніч, перш ніж він вийшов з лісу у відкрите поле, далеко від села. Повітря було холодним, просякнутим запахом диму від спалених в полі бур’янів і печеної в попелі ріпи. Хлопець йшов по вузькій межі, порослій кущами чорної бузини та заростями малини, і сухе бадилля чіпляло його за штанини. Смуги лісу заходили глибоко на просіку і межа губилася в молодняку вільхи, берези і ліщини. Тонкі, молоді галузки шмагали його по плечах а нитки павутини обліпили йому волосся і щоки. Граціано не помічав цього. Не зауважив він і лиса, який зненацька вискочив на стежку і перелякано втік, здіймаючи куряву іржавим полум’ям хвоста, ні тривожного ухкання сов на краю лісу. В його голові бриніли слова Міртілли, її гострий, пронизливий крик, в якому не було ні страху, ні привітності. Чи інших почуттів, які він навчився розпізнавати в голосах сусідок, коли вони балакали з ним біля криниці. Він народився в рік червоної смерті і чудово знав голоси жінок, у яких в коморах порожні колиски вкривалися шаром пилюки і гіркоти.

В голосі Міртілли було тільки глузування.

Дитя чуми. Дитя дракона.

Він не зауважив, як в гаю стало дуже тихо. Тільки коли стежка звернула на краю піщаного яру і знову вивела його на відкриту місцевість, хлопець раптово зупинився. Він не впізнавав цього місця. За спиною в нього був темний обрис пущі, яка, здавалося, відсувалася від стежки і непевно відступала. Його огорнув міцний запах полину, дикого часнику і ще чогось, невідомого йому. Незнайома стежка вивела його вниз, в неглибоку долину.

Граціано продерся крізь гущу глоду, чорної бузини і дикої троянди. Сухі кущі малини і ожини, що утворювали внутрішнє коло на дні низини, ламалися з хрустом під його черевиками. А потім виразно побачив маленький, майже невидимий пагорб на краю поля, трава похилилася в усі боки від нього, як в одному з тих кіл у житі, де танцюють демони. І більше нічого. Тільки пагорб на перетині двох стежок, двох смужок піску, що біліли в місячному сяйві немов м’яке черево дракона.

Полин і бадилля дивини, вкритої коричневою лузгою відцвілих квіток, ледь колихалися на вершині пагорба, але повітря було тихе і нерухоме, наче навіть вітер не наважувався тут віяти. Граціано зрозумів, що він зовсім сам, що ніхто крім нього — людина, чиж, білка чи польова миша — не переступить кола з троянд, малини і трави. Він знав чому. Це місце належало тільки йому. Не печера на вершині гори чи урочища посеред Боско Неро, а цей скромний пагорб в потрійному колі з глоду, малини і трави. Де під шаром піску і листя полину спало його бажання.

Коли Граціано присів і торкнувся землі, то чітко почув його в мертвій тиші. Своє бажання, що вросло корінням в серце дракона, вбитого і похованого на перехресті доріг. Воно співало до нього навіть тоді коли, наче уві сні, наче в лихоманці, він пішов геть і минув сусідські хати, тин, хвіртку і двері дому Тріфоне-стельмаха.

Його власне бажання зіткане з материнських історій і чарів.

Відтоді він прокрадався в долину дракона. Не надто часто, бо горіхові очі матері,пильні та невтомні наче очі дракона, здавалося, слідкували за кожним його кроком. Граціано не був скритним, але щось підказувало йому, що цю єдину таємницю він повинен зберегти. Він не знав чому. Може через бажання, а може через червону смерть, що забрала всіх дітей з села на схилі драконової гори. Однак, коли місяць висів низько над полями, важкий і великий, Граціано скрадався на край села. Траплялося, що він не міг знайти стежку, вона наче дражнилася з ним і втікала з-під ніг — тоді він тинявся околицею лісу, злий і пригнічений. Він ніколи не знав, де знайде її, чи відразу за огорожею села, чи на одній з полян, глибоко в Боско Неро. Зазвичай йшов наосліп до темного обрису драконової гори. Раніше чи пізніше стежка знаходила його.

А потім сидів на краю пагорба, в глухій тиші прислухаючись до підземного шепоту. Ні, він не намагався вимовити бажання. Навіть не задумувався, що це і чи йому коли-небудь захочеться озвучити його. Вистачало, що бажання належить йому і чекає сховане біля серця дракона. Граціано дуже добре розумів, що в цьому не було його заслуги, але тільки в долині, захищеній потрійним колом бузини, малини і трави, він був по-справжньому щасливим. Його огортала тиша, прозора наче вуаль і сповнена обіцянок. Місяць за місяцем, рік за роком. В тому дивному місці на краю Боско Неро нічого не мінялося, ні тремтіння срібних листків полиню над серцем дракона, ані осіння червінь малини. І йому здавалося, що так буде завжди.

Не було.

Йому минало тринадцять років, тільки найвищі пагони малини сягали вище від його голови. Відповідний вік, щоб помандрувати зі стадом овець вниз по схилу гори, а потім ще дальше по дорозі через Боско Неро, до ярмарків в приморських містах. Кожен селянин вирушав в таку подорож хоча б раз в житті, перш ніж оженитися і осісти назавжди в одному з п’яти сіл. Трфіоне розповідав синові про напад розбійників посеред непрохідної пущі, про міста, що здіймаються на прибережних скелях наче велетенські, білі хмари, про церкви з срібними зірками і сонцем з щирого золота на куполах. А також про правителя, що керував тим чужим світом з палацу більшого, ніж торгове містечко біля підніжжя гори, і оточеного садами, де за високим муром висаджено сотні кущів троянди і де золотоволосі принцеси милувалися собою у ставках з блідо-рожевого мармуру.

У правителя була чорна, кучерява борода, а над головою він тримав великого меча, принаймні таким його зображала статуя, що стояла на площі перед найпрекраснішою з святинь. Розповідали, що колись він був простим солдатом-найманцем, одним з тих, що вешталися по приморських тавернах. Не найманцем, заперечував гнівно Тріфоне, а il condottiere[?]. І в цьому немає ніякої ганьби, повчав він сина, хоча згоріло пів міста, коли його солдати врешті вдерлися через ворота. Граціано однак не думав, що таке можливе насправді: звичайно, в казках траплялося, що син землероба здобував руку принцеси, але жоден з них не спалював міста, вічного, як гори.

Однак йому не судилося побачити цього всього — ні міста, ані моря блакитного, як небо, ані мідного пам’ятника правителю. Жоден з пастухів не хотів товариства дитини чуми в подорожі на південь. Ні, вони не відмовляли навідріз, коли Граціано приходив в їхні літні колиби високо на гірських полонинах. Вони жували стеблинку трави, бурмотіли незрозумілі обіцянки, але жоден з них не завітав ввечері до хати Тріфоне-стельмаха, щоб взяти його сина у велику, осінню подорож.

Жінки біля криниці були більш говіркими, хоча й вони швидко замовкали, коли Аріанна надходила з двома глиняними глечиками.

Саме від них він довідався, що в жодному з п’яти сіл на схилах драконової гори немає пастуха, який би відважився лягти спати поруч з Граціано, дитям червоної смерті. Не проведуть його стежкою вниз через Боско Неро. Не запросять під власний дах, щоб його лихе око не зупинилося на одній з їхніх доньок, навіть найбільш миршавій чи кульгавій, і не поділять з ним хліба і солі. Ніколи. Поки сонце буде обертатися навколо драконової гори. Тому що саме народження Граціано було блюзнірством, а кожен його крок опоганює поверхню землі. Саме тому вони його не відпустять. Тому що Боско Неро — досконала перепона, що приховує цю погань і тримає його здалека від людських доріг і міст з білого каменю, поки він не щезне, не зникне без сліду.