Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Историческая проза
Показать все книги автора:
 

«Сутичка біля ущелини Коултера», Амброз Бірс

зі збірки «Tales of Soldiers and Civilians»

(«Історії про військових і цивільних»)

 

— Гадаєте, полковнику, Ваш відважний Коултер хотів би розмістити тут одну зі своїх гармат? — запитав генерал.

Він, очевидно, казав це не зовсім серйозно; то безперечно було не таке місце, де будь-який артилерист, хоч який відважний, волів би розмістити гармату. Полковник подумав, що, ймовірно, командир дивізії так добродушно хотів натякнути, що в нещодавній розмові поміж ними відвагу капітана Коултера було перебільшено.

— Генерале, — м’яко відповів, — Коултер хотів би розмістити гармату де завгодно в межах досяжності цього товариства, — і вказав рукою в напрямку ворога.

— То єдине місце, — сказав генерал. Усе ж він говорив серйозно.

Те місце являло собою улоговину, «щілину» посеред крутого гребеня пагорба. То був прохід, а крізь нього вився битий шлях, котрий звивистим підйомом через рідкий ліс добігав до цього підвищення і так само, хоч і менш стрімко, знижувався в напрямку ворога. Однак на милю праворуч і ліворуч кряж — зайнятий федеральною піхотою, що розмістилася відразу за гострим виступом та ніби втримувалася на місці атмосферним тиском — недосяжний для артилерії. Годилося хіба тільки дно ущелини, та й те було завузьке. З боку конфедератів ця територія контролювалася двома батареями, розміщеними за півмилі звідти на дещо меншому підвищенні за потічком. Усі гармати, крім однієї, ховалися за деревами садка; та одна ж — отаке, здавалося, нахабство — стояла на відкритій поляні прямо перед розкішним будинком, оселею плантатора. Ця гармата була тут у достатній безпеці, та лиш тому, що федеральній піхоті заборонили відкривати вогонь. Того приємного літнього пополудня Ущелина Коултера — так її почали називати — не була таким місцем, де хтось «хотів би розмістити гармату».

Ген на дорозі лежали розпростершись кілька мертвих коней, обіч у вузькому рові та трохи далі на схилі пагорба — кілька мертвих чоловіків. Усі, крім одного, були кавалеристами федерального передового загону. Один — інтендантом. Генерал, що командував дивізією, і полковник, котрий командував батареєю, зі своїм ескортом і персоналом заїхали до ущелини, аби подивитися на ворожі гармати, але ті зараз же заховалися за стовпами диму. Не резон заглядати за гарматами з витівками каракатиць, тож розвідування було недовгим. Як наслідок — коротке перенесення до того, з чого все почалося — сталася розмова, частково згадана вище.

— Це єдине місце, — вдумливо повторив генерал, — щоби їх дістати.

Полковник похмуро поглянув на нього.

— Тут поміститься лиш одна гармата, генерале. Одна проти дванадцяти.

— Це правда, лиш одна на раз, — мовив командувач із виразом, що був схожий, хоч і не дуже, на усмішку. — Але ж Ваш відважний Коултер один варт цілої батареї.

Тепер іронія чулася безпомилково. Це розгнівало полковника, але він не знав, що сказати. Військова субординація не дозволяє різких слів у відповідь, ба навіть заперечень.

У цю мить шляхом повільно під’їхав молодий офіцер артилерії разом зі своїм сурмачем. То був капітан Коултер. Йому навряд чи було більше двадцяти трьох. Середнього зросту, проте вельми стрункий і гнучкий, а на коні їхав якось дещо по-цивільному. Обличчя нітрохи не було схоже на тутешні: тонке, задертий ніс, сірі очі, невеликі світлі вуса, а також довге, розкуйовджене волосся такого ж кольору. В одежі виявлялась явна недбалість. Козир його кашкета сидів дещо криво; пальто, застебнуте лише біля портупеї, відкривало значну частину білої сорочки, порівняно чистої як для того етапу кампанії. Та недбалість була лиш у його одежі й вигляді, обличчя ж — повне щирого зацікавлення оточенням. Його сірі очі, котрі часиною зиркали ліворуч і праворуч по місцевості, немов ті пошукові ліхтарі, були здебільшого спрямовані в небо понад Ущелиною; до горба дороги в цьому напрямку й не було на що дивитись. Коли він порівнявся з його командирами дивізії та бригади, то механічно віддав честь і намірився прямувати далі. Полковник дав йому знак зупинитись.

— Капітане Коултер, — мовив він, — он там на наступному гребені у ворога дванадцять бойових знарядь. Якщо я правильно розумію генерала, він наказує Вам узяти гармату і вступити з ними в бій.

Постала німа тиша; генерал пильно дивився на далекий полк, що, немов роздерта й розтягнута хмара блакитного диму, повільно видирався пагорбом крізь густі зарості; капітан вдавав, наче не бачить його. Нараз Коултер заговорив, повільно і з очевидним зусиллям:

— На наступному гребені, Ви сказали, пане? То гармати біля будинку?

— О, то Ви вже бували на цій дорозі. Просто біля дому.

— І з ними… обов’язково… вступати в бій? Наказ остаточний?

Голос капітана був хрипкий і ламкий. Сам він помітно зблід. Вражений полковник аж заціпенів. Він зиркнув на командувача. У тому застиглому, нерухомому обличчі не було нічого; суворе, немов кам’яне. За мить генерал поїхав, а за ним його персонал і ескорт. Полковник, принижений і обурений, уже готовий був наказати арештувати капітана Коултера, та останній тихо промовив кілька слів до свого сурмача, віддав честь і поїхав прямо до ущелини, де незабаром на горбі дороги він завиднівся на тлі неба — з біноклем біля очей, він і його кінь, у чітких обрисах, наче статуя. Сурмач чимдуж погнав далі дорогою в протилежному напрямку і зник за деревами. Ось його сурма заграла з кедрів — і за неймовірно короткий час з грюкотом, підстрибом та здіймаючи хмари пилу на підйом виїхала одна гармата зі зарядним ящиком (кожне тягли шестеро коней і була повна артилерійська обслуга). Зняте з передка й прикрите, бойове знаряддя прямувало поміж мертвих тіл до того фатального кряжу. Порух капітанової руки, якісь навдивовижу звинні маніпуляції гарматників і — не встигли солдати уздовж шляху отямитися від гуркоту коліс, як велика біла хмара вирвалась і поповзла схилом: так з оглушливого пострілу розпочалася сутичка біля Ущелини Коултера.

Немає потреби докладно передавати перебіг та події того страшного бою — одноманітного бою, де єдиними змінами були тільки різні рівні відчаю. Майже миттєво після викличної хмари з гармати капітана Коултера з-поміж дерев біля будинку плантації здійнялося дванадцять хмар у відповідь, гримнув багатоголосий залп гармат, мов криве відлуння, і з цієї миті федеральні гарматники повели свою безнадійну битву в оточенні живого заліза, чиї думки — то блискавки, чиї діяння — смерть.

Не бажаючи бачити потуги, котрим не зарадить, і різанину, котрої не стерпить, полковник піднявся гребенем до точки за чверть милі ліворуч, де ущелина, хоч сама невидима, через почергові хмари диму звідти здавалася кратером вулкану, що гучно вивергався. Він спостерігав крізь підзорну трубу за гарматами супротивника, відмічаючи в міру сил дієвість Коултерового вогню (якби Коултер був досі живий, аби спрямовувати його). Полковник бачив, що федеральні артилеристи ігнорували ті знаряддя супротивника, позицію котрих можливо було визначити лише за димом, і повністю зосередили свою увагу на тому, котре залишалося відкритим — на галявині перед домом. Усюди побіля тієї самовпевненої гармати снаряди вибухали з інтервалом у кілька секунд. Котрісь вибухали в домі, як видно було за тонкими смужками диму, що здіймалися з-під розламаного даху. Чітко виднілись обриси полеглих людей і коней.

— Якщо наші друзі так добре пораються з однією гарматою, — мовив полковник до найближчого помічника — то їм, мабуть, непереливки під вогнем дванадцяти. Спустіться й передайте командиру того знаряддя мою похвалу щодо влучності його вогню.

Тоді повернувся до свого генерал-ад’ютанта й сказав:

— Чи зауважили Ви те кляте небажання Коултра підкорятися наказам?

— Так, пане.

— Що ж, прошу про це нікому не згадувати. Не думаю, що генерал забажає висувати якісь звинувачення. Він, мабуть, буде перейматися поясненнями власного відношення до цього незвичного способу розважити тиловий загін ворога, що відступає.

Знизу, захекано дряпаючись укосом, наблизився молодий офіцер. Заледве віддавши честь, він видихнув:

— Пане полковнику, полковник Гармон повідомляє, що гармати супротивника можна легко досягти з наших рушниць, а більшість із них видно з багатьох точок на кряжі.

Командир бригади поглянув на нього без тіні зацікавлення:

— Мені це відомо, — тихо промовив.

Молодий ад’ютант вельми знітився.

— Полковник Гармон хотів би отримати дозвіл заглушити ті гармати, — промовив він заїкаючись.

— От і я теж, — сказав полковник таким же тоном. — Поґратулюйте полковникові Гармону й перекажіть, що наказ генерала не відкривати вогонь досі в силі.

Ад’ютант віддав честь і пішов. Полковник увіткнув каблук у землю й обернувся, аби ще раз подивитися на ворожі гармати.

— Полковнику, — озвався генерал-ад’ютант, — не знаю, чи варто взагалі казати, але щось тут не те. Ви знали, що капітан Коултер з Півдня?

— Ні. А він звідти?

— Я чув, що минулого літа дивізія, якою тоді командував наш генерал, була неподалік дому Коултера… Стояла там кілька тижнів і…

— Слухайте! — перервав його полковник одним порухом руки вгору. — Ви це чуєте?

«Це» — була мовчанка федеральної артилерії. Особовий склад, ординарці, шеренги піхоти за пагорбом — усі її «почули» й зацікавлено дивилися в напрямку кратера, звідки тепер не здіймався дим, а тільки окремі хмарки від снарядів ворога. Тоді долинуло пронизливе виття сурми й ледь чутне торохкотіння коліс. За хвилину меткі постріли відновилися з подвійним завзяттям. Розтрощену гармату замінили на справну.

— Так, — сказав генерал-ад’ютант, продовжуючи розповідь. — Генерал познайомився зі сім’єю Коултера. Там виникли якісь неприємності… Не знаю точно через що… Щось пов’язане з дружиною Коултера. Вона палка сепаратистка, як і всі тамтешні, окрім самого Коултера, однак вона чудова дружина і має шляхетне виховання. У штаб армії надійшла скарга. Генерала перевели в цю дивізію. Дивно, що після того батарею Коултера підпорядкували їй.

Полковник підвівся з каменя, на якому вони сиділи. У його очах палахкотіло неабияке обурення.

— Слухайте, Моррісоне, — мовив він, дивлячись прямо в обличчя свого штабіста-пліткаря, — звідки Ви це взяли — від джентльмена чи якогось брехуна?

— Не хочу розказувати, як я про це довідався, полковнику, якщо в цьому немає потреби… — трохи зашарівся той. — Та присягаю своїм життям, що в основному це правда.

Полковник повернувся до купки офіцерів, що стояли осторонь.

— Лейтенанте Вільямс! — гукнув він.

Один з офіцерів від’єднався від гурту та, вийшовши вперед, віддав честь, кажучи:

— Даруйте, полковнику, я гадав, що Вас повідомили. Вільямса там убило гарматою. Чим можу бути корисним, пане?

Лейтенант Вільямс був тим помічником, котрий мав щастя передавати відповідальному за гармату офіцерові вітання від командувача його бригади.

— Іди, — мовив полковник, — і дай розпорядження негайно відвести назад артилерію. Ні… Я сам.

Він з карколомною швидкістю спустився по схилі в тил Ущелини, по камінню та через чагарники, а за ним безладно зашуміла його маленька свита. На підніжжі того схилу вони посідали на коней, які їх там чекали, і жвавою риссю рушили в дорогу — за поворот та прямо в ущелину. Видовище там перед ними постало — моторошне!

У міжгір’ї, де би ледь протислась одна гармата, лежали залишки не менше чотирьох. Зауважили мовчання тільки останнього виведеного з ладу знаряддя — не вистачало людей, аби швидко його замінити. Уламки лежали обабіч шляху; солдати примудрилися тримати відкритим проміжок, через який зараз палила п’ята гармата. А люди… Ті були, немов чорти з пекла! З непокритою головою, роздягнені до пояса, закіптюжені, аж чорні від порохових плям і заляпані бризками крові. Вони снували зі шомполом і набоєм, важелем і шнуром, мов знавіснілі. Впиралися своїми набряклими плечима та скривавленими руками в колеса за кожної віддачі й відсували важку гармату назад на місце. Жодних команд; у тому жахливому середовищі грому пострілів, вибухання снарядів, вищання залізних частин і літання трісок нікого б не почули. Офіцерів, якщо там такі були, не розпізнати; усі працювали разом — кожен до останку — керуючись лише поглядом. Щойно гармату прочищали — її заряджали, щойно заряджали — націлювали й стріляли. Полковник спостеріг дещо нове, небачене за його бойовий досвід… Дещо жахливе й незвичне: жерло гармати кровоточило! У той час, коли забракло води, вояк змочив губку в калюжі крові свого побратима. В усій цій роботі не було штовханини: вага моменту очевидна. Коли один гинув — інший, дещо чистіший, ніби підводився зі землі слідами полеглого, щоби загинути потім самому.

Поряд понівечених гармат лежали й понівечені люди — побіля уламків, під ними та на них; а далі дорогою — жахлива процесія! — лізли навкарачки поранені, котрі могли рухатися. Полковник (свою кавалькаду пожалів і відправив назад) змушений був їхати по цілковито мертвих, аби не розчавити ще частково живих. Він незворушно прямував цим пеклом, під’їхав до гармати і під шум останнього пострілу торкнувся щоки чоловіка, котрий тримав шомпол, — той одразу впав, уважаючи себе вбитим. З диму зараз же вискочив якийсь проклятущий демон, щоби зайняти його місце, — поміж чорних губ світилися зуби, попід його закривавленими бровами палали, мов вуглинки, розширені й шалені очі, — але спинився й благоговійно глянув на кінного офіцера. Полковник зробив владний жест і вказав назад. Демон уклонився, виказуючи покірність. То був капітан Коултер.

Одночасно зі зупиняльним жестом полковника на всьому полі бою запанувала тиша. Снаряди більше не стриміли в цю ущелину смерті; ворог теж припинив вогонь. Армії супротивника тут не було вже кілька годин, а командир ар’єрґарду, котрий небезпечно довго утримував позицію, сподіваючись заглушити вогонь федералістів, у цю дивну мить заглушив свій власний.

— Мені невідома була ширина власних повноважень, — мовив собі вголос полковник, їдучи далі до кряжу подивитися, що насправді сталося.

За годину по тому його бригада розкинула бівак на ворожій території і ті, хто не мали роботи, розглядали з деяким захопленням, немов віряни мощі святих, кільканадцять розпластаних мертвих коней і три несправні гармати, заклепані. Полеглих віднесли; від їхні розірваних і пошматованих тіл було би надто велике вдоволення.

Полковник, певна річ, разом зі своєю військовою сімейкою розташувався в домі плантатора. Нехай трохи потрощений, та це ліпше, аніж просто неба. Меблі були розкидані й поламані. Стіни й стеля де-не-де відбиті, а нудотний сморід порохового диму чутно скрізь. Ліжка, шафи з жіночим одягом, серванти не зазнали великих ушкоджень. Нові мешканці влаштувалися на ніч, а фактичне знищення батареї Коултера забезпечило їх цікавою темою.

Під час вечері до їдальні зайшов ординарець із ескорту й попросив дозволу говорити до полковника.

— Що таке, Барбуре? — лагідно мовив офіцер, зачувши прохання.

— Пане полковнику, щось не так у підвалі. Не знаю що… Там хтось є. Я якраз робив обшук.

— Я спущуся й подивлюсь, — сказав підводячись штабний офіцер.

— Я теж, — промовив полковник. — Решта нехай залишаються. Веди, ординарцю.

Взяли зі столу свічку і спустилися сходами до підвалу; ординарець помітно тривожився. Свічка давала мало світла, проте зараз, коли вони пройшли далі, її вузький круг освітлення вихопив людську постать, що сиділа спиною до чорної кам’яної стіни, уздовж котрої вони прямували: коліна підняті, голова нахилена різко вперед. Обличчя, котре мали би побачити в профілі, видно не було, бо чоловік нахилився так сильно вперед, що довге волосся приховало його; а — от дивина — борода, набагато темніша, спадала великою заплутаною масою й лежала збоку біля нього. Усі мимоволі зупинились. Тоді полковник, беручи свічку з тремтячих рук ординарця, підійшов до чоловіка й уважно придивився до нього. Довга чорна борода виявилася волоссям жінки, мертвої. Вона пригортала до себе мертве дитятко. Обоє спочивали в обіймах чоловіка, притиснуті до його грудей, його губ. У волоссі жінки була кров; у волоссі чоловіка теж. За крок звідти, побіля неправильної форми ями в битій землі, що формувала долівку підвалу, — свіжої вибоїни, з якої виступало щось із загостреними краями, котрі виднілися з одного боку, — лежала ніжка немовляти. Полковник підніс світло якомога вище. Підлога кімнати нагорі була проламана, тріски стирчали вниз під усіма кутами.

— Цей каземат не стійкий до бомб, — похмуро сказав полковник; йому не спало на думку, що такий підсумок ситуації звучав дещо легковажно.

Вони постояли певний час мовчки поряд тих людей; штабний офіцер думав про незавершену вечерю, ординарець — про те, що може бути в одному з тих барилець на іншому боці підвалу. Раптом чоловік, якого вони вважали мертвим, підвів голову і незворушно глянув на них. Лице його було чорне, немов вугілля; на щоках якісь несиметричні хвилясті лінії, що тяглися від очей донизу. І губи білі, немов у сценічного негра. На чолі була кров.

Штабний офіцер відійшов на крок, ординарець на два кроки.

— Що ти тут робиш, хлопче мій? — спитав полковник, нітрохи не збентежившись.

— Цей дім — мій, пане, — такою була відповідь, мовлена ґречно.

— Твій? О, зрозуміло! А вони?

— Моя дружина і дитя. Я капітан Коултер.

Примітки

Ущелина Коултера. Хоч ущелина насправді вигадана, однак не без реального прототипу. У творі мовиться, по-перше, що події відбуваються влітку на південній території, а по-друге, ад’ютант згадує, що військо Союзу побувало вже там минулого літа. Отож, найімовірніше йдеться про територію штату Теннессі та події 1863 року. З погляду топографії, опису Бірса найбільше відповідають Гуверс-Ґеп і Ліберті-Ґеп: дорога крізь ущелину, цивільні будинки на території конфедератів і струмок поряд. Місцевість Ліберті-Ґеп більше відповідає опису дороги «звивистий підйом через рідкий ліс» і «так само, хоч і менш стрімко знижувався». Окрім того, у звіті конфедеративного генерала Джона Лідделла є згадка про те, що артилерія Союзу, стріляючи з Ліберті-Ґеп, збила комин одного з будинків у тій місцевості. Проте в офіційних повідомленнях немає нічого про цивільні жертви.

Капітан Колутер. У полках Теннессі служили два Коултери з Теннессі, які билися на боці Союзу (в армії Конфедерації, на противагу, тоді воювали 24 особи з прізвищем Коултер). У серпні 1863 р. у складі армії Союзу під проводом генерала Вільяма Гейзена числився Джеймс Коултер з округу Гамільтон, котрий, як і персонаж капітан Коултер, служив у артилерійській батареї Огайо.